ПОБІЛУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех.
1. рідко. Те саме, що побіли́ти 1. Олеся звеліла в суботу побілувати прихожу й світлицю (Н.-Лев., III, 1956, 135); Треба вчасно побілувати [аеродромний знак] вапном, бо він швидко линяє, заноситься піском та курявою (Гончар, Тронка, 1963, 294).
2. спец. Обдерти шкуру із забитої тварини. — Я послав уже дружину і свояченицю, — сказав Степан. — Вони з пастухом побілують корів, а ввечері я м’ясо привезу (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 617.