ПОБІ́ЛЯ.
1. прийм., з род. в. Уживається на позначення місця, предмета, особи, недалеко від якого (якої) відбувається дія або перебуває хто-, що-небудь; біля, коло. Явдоха.. тільки засопла, проходячи побіля Мар’ї (Мирний, III, 1954, 73); — Охота гірш неволі, як-то кажуть. Неволі немає, та охота велика побіля вас бути (Л. Янов., І, 1959, 230); Гріли руки пишні дуки Побіля народу (Черн., Поезії, 1959, 267); Побіля американського шлагбаума вартового не було (Ю. Янов., II, 1954, 59); Зібравшися побіля столу, Вони листа свого писали у Запоріжжя, на завод (Шпорта, Запоріжці, 1952, 96).
2. присл., рідко. Те саме, що по́ряд 1 1; поблизу. Гора, в ній нора з дверима, побіля товстий явір (Кроп., IV, 1959, 129).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 617.