ПОВЕ́РХНЯ, і, ж.
1. Зверхній, зовнішній бік чого-небудь. Ніколи ні одна сніжиночка не торкнулася поверхні цеї [цієї] червоної пустині (Хотк., II, 1966,106); Поверхня дерева нагрівається від сонця і пахне, як сіно з копиці (Ю. Янов., II, 1958, 140); // Верхній шар маси якої-небудь речовини, рідини і т. ін. Блакитне небо відбило свої фарби на поверхні води (Досв., Вибр., 1959, 289); Упавши на білу поверхню сметани, соляні крупинки враз подзьобали її сірими цяточками (Сенч., Опов., 1959, 46); // геогр. Сукупність нерівностей земної кори, які утворюють низини, височини і т. ін.; рельєф. Поверхня західного Лісостепу дуже розчленована глибокими балками і долинами рік (Бот. ж., X, 1, 1958, 6).
∆ Де́нна пове́рхня див. де́нний.
◊ Ви́плисти на пове́рхню див. виплива́ти; Ви́ринути на пове́рхню — з’явитися (несподівано, раптово). Рафаїл якось автоматично виринув на поверхню, коли Аркадієві треба було позичити грошей (Вільде, Сестри.., 1958, 47); Ко́взати по пове́рхні — див. ко́взати; Лежа́ти на пове́рхні — див. лежа́ти.
2. мат. Межа, що відділяє геометричне тіло від зовнішнього простору або від іншого тіла; слід руху якої-небудь лінії в просторі. Бічна поверхня правильної піраміди дорівнює добуткові периметра основи на половину апофеми (Геом., II, 1954, 43).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 643.