ПОВОЛОКТИ́СЯ, очу́ся, оче́шся, док.
1. Потягтися по поверхні чого-небудь. Іван з такою силою потер ногу об ногу, що ремінчик від постола тріснув, а шерстяна онуча поволоклась по багнюці (Галан, Гори.., 1956, 111).
2. розм. Піти, рушити куди-небудь або слідом за кимсь. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати.. Поволікся за ними й Вова (Вас., І, 1959, 89); Він ще довго гомонів у сінях та нахвалявся, а тоді поволікся до Павла Гречаного (Тют., Вир, 1964, 518); // Піти дуже повільно (від слабості, втоми і т. ін.). Хома.. якимось зломаним [зламаним] ходом поволікся.. до міста (Фр., IV, 1950, 322); Гірко стало старому бурлаці, насунув козирка на очі й поволікся вулицею помалу-малу (Вас., Опов., 1947, 35); // Змінити місцеперебування, помандрувати. Сама вона кудись поволоклась із сусід, бо вона в сусідах жила (Сл. Гр.).
3. перен. Потягтися повільно, довго (про час). Дні для Зіни поволоклися, немов бабине літо (Мушк., Серце.., 1962, 292).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 690.