ПОВСТЯ́НИ́Й, я́на́, я́не́. Вигот., зробл. з повсті. — Було часом забудусь та не візьму з собою перинки, то ті каторжні повстяні матраци.. так надушать мені боки, що ребра болять (Н.-Лев., І, 1956, 575); — Боярин, видать, — сказав чоловік у повстяній шапці (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 143); *У порівн. Мусить [Ничипір] щось-то сказати, так і рота не роззявить і язика не поверне, неначе він йому повстяний (Кв.-Осн., II, 1956, 105); // перен., розм. Подібний до повсті; негнучкий. [Палажка:] Ось не верзи ти чортибатьказна-що своїм повстяним язиком! (Мирний, V, 1955, 225).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 695.