ПОВТІКА́ТИ1, а́ємо, а́єте, док. Утекти (про всіх або багатьох). — Які не повтікали ляхи, то усіх забили [козаки] (Стор., І, 1957, 395); Сюди [в Доростол] повтікало багато людей з-над Дунаю (Скл., Святослав, 1959, 565); * Образно. Слова повтікали з його пам’яті (Н.-Лев., III, 1956, 18).
ПОВТІКА́ТИ2, а́ють, док., рідко. Витекти (про все або багато чого-небудь). Були річки — повтікали (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 696.