ПОВЧА́ЛЬНІСТЬ, ності, ж. Абстр. ім. до повча́льний. — А наш-то вчений либонь посурйозніший [серйозніший] за тебе буде, — сказав йому з єхидною повчальністю Єгор (Довж., І, 1958, 462); Коли б не розсудливий, хоч і неприємний своєю повчальністю, голос Конопельського, напевно, Курило в перший же вечір вступив би в конфлікт з інтернатівцями (Збан., Курил. о-ви, 1963, 100); Художній урок трилогії Юрія Шовкопляса «Людина живе двічі» має глибоку повчальність (Рад. літ-во, 5, 1967, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 698.