ПОВІТЧИ́НА, и, ж., зневажл. Зменш. до пові́тка. [Михайло:] Під повітчину б’є, рве, скотина скоцюрбилась, далеко десь звір виє… (К.-Карий, II, 1960, 155); Ти злякано притулився до одвірка. А перед очима в блакитному смутку сповиті — сіра напіврозвалена повітчина… хлівничок… (Головко, І, 1957, 70).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 678.