ПОГЛУМИ́ТИСЯ, млю́ся, ми́шся; мн. поглумля́ться; док.
1. Док. до глуми́тися. Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися… (Мирний, II, 1954, 46); Славко питався за Краньцовського.. Не знати, чи задумував над ним поглумитись, чи боявся стрічі з ним (Март., Тв., 1954, 302); Жінки намагалися дошкульно поглумитись з Катьки (Сміл., Зустрічі, 1936, 87); Над Пуголовком Жаба поглумилась: — І в кого ти таке гидкеньке уродилось?.. (Сим., Земне тяжіння, 1964, 107).
2. Учинити наругу; наругатися. Тут без числа Турн осліпився, Туди ж в байдак і сам стрибнув, Щоб там з Енея поглумиться, Убить його, мазки напиться (Котл., І, 1952, 264); Дійшла чутка, що поглумилися [хулігани] над могилами (Логв., Давні рани, 1961, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 711.