ПОГНІ́Й, но́ю, ч.
1. рідко. Добре угноєна земля. — А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки, чи коло дому, чи в полі. — Звісно, що коло дому… ловкий погній… і наручно буде… — вирвався з радою рудий Панас (Коцюб., II, 1955, 391).
2. діал. Добриво. Старе, то наче зісохле бадилля, що само проситься на погній (Вільде, Сестри.., 1958, 336).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 714.