ПОГО́РДА, и, ж.
1. Почуття зверхності, зневаги, презирства до кого-, чого-небудь. Його сірі очі променіють тихим світлом, на блідому.. чолі спокій і погорда… (Коцюб., І, 1955, 333); Її очі стемніли.., і несказанна погорда і ненависть пробилися в них (Коб., II, 1956, 159); О, скільки в них [загарбників] до нас було погорди! (Тич., II, 1957, 123); — Я офіцер угорської армії, — з погордою заявив капітан, — а мушу козиряти вашому сержантові і навіть солдатам (Гончар, III, 1959, 211).
2. Гордовито-зневажливе, презирливе ставлення, відсутність поваги у ставленні до кого-небудь. Всі [мужики] ним погорджували.. Причина цеї [цієї] погорди була зовсім зрозуміла. Гринько не належав уже до мужицького стану. Ані господар, ані робітник. Хати не мав.. Робити не здужав (Март., Тв., 1954, 340); Дарка відчула у Лідчиних словах більше, ніж Лідка бажала: погорду до себе, Ориськи, до їхнього життя (Вільде, Повнол. діти, 1960, 34).
Бу́ти в пого́рді — бути зневаженим. [Річард:] Моя скульптура в погорді, мов розвінчана цариця… (Л. Укр., III, 1952, 88).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 719.