ПОГОРІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до погорі́ти; // у знач. прикм. Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялось вороння (Коцюб., II, 1955, 7); Грибовський.. подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи (Довж., І, 1958, 371); Сашко.. глибоко зневажав погорілого поміщика Золотарьова — як акулу капіталу (Смолич, V, 1959, 40); // у знач. ім. погорі́лий, лого, ч.; погорі́ла, лої, ж. Те саме, що погорі́лець. Побачить [Оксана] старця, каліку або погорілого, вже вона усе покине — зараз до нього, розпитує (Кв.-Осн., II, 1956, 424); Забрала я погорілу до себе жити (Є. Кравч., Бувальщина, 1961, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 720.