ПОГУДІ́ТИ і ПОГУСТИ́, гуду́, гуде́ш, док. Гудіти, густи якийсь час. Хіба де довга оса пролетить, погуде, пов’ється над тим місцем і полетить геть (Мирний, IV, 1955, 83); Козаки, так як тії бджоли од кропила, погудуть та й осядуть (П. Куліш, Вибр., 1969, 158); Голова зборів Микола Шаповал не квапився. — Нехай погудуть трохи, — сказав він Пастухову (Автом., В. Кошик, 1954, 54); Розмовляти по ньому [телефону] було ніяк, слова не виходили, та чи це вже так важливо? Головне, що погудіти — просто: гу-гу-гу! — можна було, скільки душа твоя забажає (Гончар, IV, 1960, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 727.