ПОГУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док., розм.
1. Підсил. до погу́ркати. На вулиці дзвінким цокотом обізвався перший віз, покотився і десь стих. За ним мерзлим шляхом прогуркотіло ще кілька, погуркотіли і теж стихли (Епік, Тв., 1958, 60).
2. Піти, поїхати і т. ін. гуркаючи. Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз (Гончар, III, 1959, 162); Задиханий поїзд, попирхавши парою, погуркотів далі (Гуц., Скупана.., 1965, 70).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 728.