ПОГІ́ДНИЙ, а, е.
1. Тихий, спокійний. З одного боку дрімав таємний світ чорних велетнів-гір, з другого — лягло долі погідне море (Коцюб., І, 1955, 395); Надворі тепло, сонце сипле огнем із погідного неба (Фр., І, 1955, 258); О безмежне і плідне, Житнє поле погідне, Ні межі ти не маєш, ні краю! (Перв., І, 1958, 498); // Ясний, теплий, сонячний (про погоду, день, вечір і т. ін.); погожий. Все так пахло землею, свіжістю і ще чимось дуже гострим і п’янким, як може пахнути тільки степ в кінці погідних серпневих днів (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 10).
2. перен. Безтурботний, урівноважений. Погідною і тихою верталась Раїса з церкви (Коцюб., І, 1955, 327); Гулька був.. вражений погідним настроєм Зарічного (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 211); // Який виражає безтурботність, урівноваженість. Дивиться [Степан] на її лице, а воно таке погідне стало, таке лагідне (Круш., Буденний хліб.., 1960, 68); Погідний погляд.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 708.