ПОДИВУВА́ТИСЯ, у́юся, у́єшся, док.
1. Те саме, що здивува́тися. [Товкач:] Хоч то ніби великий пан — пан шпектор [інспектор]! — ну, але він чень бідному навчителеві у селі в горах не подивується (Фр., IX, 1952, 186); // Висловити своє здивування. Один раз по дорозі, забувшися, навіть уголос подивувався [Артем]. — Що ж це вони косять сьогодні? (Головко, II, 1957, 405).
2. Дивуватися якийсь час. Подивувалися, потовкували [потолкували родичі],.. що як-то Олексій, такий багатий, одним-одну дочку та віддає за свого батрака (Кв.-Осн., II, 1956, 352); // на що. Дивуватися, дивлячись на що-небудь якийсь час. Дивні дива відкриває їм [дітям] степ. Зупинившись, постоять над пташиним гніздом, причаєним у траві, подивуються на кам’яну бабу на скіфській могилі (Гончар, II, 1959, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 743.