ПО́ДМУХ, у, ч., рідко. Те саме, що по́дих 3. Єдиний відгук в темряві нічній — То подмух вітру та виття скажене… (Вороний, Вибр., 1959, 95); Чітко відбиваючи крок, Шепіт підійшов до газика, взявся за ручку, смикнув до себе легкі дверцята. І враз зломився, наче крихка осичина від різкого вітряного подмуху (Загреб., Шепіт, 1966, 268); * У порівн. Легесеньке, легесеньке зітхання, невиразне й тихе, як подмух вечірнього вітерця по вербах та лозах, вирвалося з грудей Ваті (Н.-Лев., IV, 1956, 80).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 749.