ПОДУБІ́ТИ, і́ємо, і́єте і ПОДУ́БНУТИ, немо, нете; мин. ч. подубі́ли, поду́бли і рідко поду́бнули; док.
1. Задубіти (про все або багато чого-небудь, усіх або багатьох). Тепер у хаті холоднеча така, що аж руки подубіли (Л. Укр., III, 1952, 497); У жінок подубіли ноги, і вони гріються, стукаючи об землю своїми колодками (Хижняк, Тамара, 1959, 185); Сиділо нас тоді чоловіка з вісім у камері тій.. Носи сині у всіх, руки подубли: в того кашель, у того нежить (Тесл., З книги життя, 1949, 69); Лускаємо ті сояхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють (Вишня, II, 1956, 283).
2. розм., рідко. Умерти від холоду (про всіх або багатьох). Лежить [на снігу] чоловік. І вже одубів.. — А що ж ми будемо робити? Самі скоро отак подубіємо (Хотк., І, 1966, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 759.