ПОЕТИЗУВА́ТИ, у́ю, у́єш.
1. недок. і док., перех. і без додатка. Уявляти, зображати кого-, що-небудь у прикрашеному, поетичному вигляді; поетично сприймати кого-, що-небудь. [Хоростіль:] Сам ваш вид, сам ваш голос додає мені енергії, смілости [смілості] і відваги.. [Юлія:] Поетизуєте занадто. Творите собі в фантазії чудові образи, любите ті образи, впиваєтеся ними, а потому, коли маєте при собі живу людину з її хибами, приходить розчаровання [розчарування], приходить розлад між ідеалом і дійсністю (Фр., IX, 1952, 167); На батьківщині великого поета [Т. Шевченка] всяко поетизують дерево, шанують і люблять його, як пісню (Вол., Самоцвіти, 1952, 122); В «Прапороносцях» з повною силою виявилося вміння Гончара поетизувати кращі риси нової радянської людини (Про багатство л-ри, 1959, 166).
2. недок., неперех., діал. Віршувати. — Ну, так що ж ти пишеш? Може ти поетизуєш? (Коб., І, 1956, 136).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 765.