ПОЖА́ЛУВАННЯ, я, с.
1. заст. Дія за знач. пожа́лувати 4. Старшина й шляхта наполегливо домагались від царського уряду не тільки пожалування маєтків і кріпаків, а й зрівняння в правах з російським дворянством (Укр. іст. ж., 1, 1960, 114).
2. іст. Приношення, пожертвування на користь кого-, чого-небудь. За сприяння духовенству, за багаті пожалування вона [церква] ладна була всіляко його [Хло-двіга] вихваляти і допомагати йому тримати в покорі народ (Іст. середніх віків, 1955, 24); // Подарунок, винагорода за послуги; жалування. [Ульріка:] То рицар Ольбрахт з Вільни, що привіз Пожалування пану воєводі (Коч., П’єси, 1951, 172); Бразд повернувся, і, як говорили люди, з великою данню. Цілий міх привіз із собою, але крім того ще й княжу печать, пожалування (Скл., Святослав, 1959, 13).
3. діал. Співчуття, жаль. Вона все ж таки була.. дівчина гідна пожалування. Яке її життя?.. Її мати — стара жінка… браття живуть кожний для себе (Коб., III, 1956, 133).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 769.