ПОЖАРТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.
1. Сказати що-небудь дотепне, смішне або зробити щось задля жарту; пошуткувати. Та й дівчина ж була [Олеся]! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує (Вовчок, І, 1955, 21); [Гостомисл:] Гаразд, хлоп’ята! От люблю таких! А чи не з вас котрий пожартував Сю ніч у мене в замку? (Фр., IX, 1952, 293); Дмитро хотів пожартувати з ним, насунути картуз на очі, але дитя відступило від нього (Стельмах, II, 1962, 270); — Загоїться, поки весілля скоїться, — пожартував він. — Полеж з тиждень і забудеш, що впав (Тулуб, В степу.., 1964, 356); // з кого — чого, рідко над ким — чим. Поставити кого-небудь задля жарту в смішне становище; посміятися з когось. [Сабіна:] Тепер я тямлю, що не мені, затоптаній ганчірці, гостей шляхетних пристоїть [належить] вітати. Мій пан хотів собі пожартувать з рабині (Л. Укр., III, 1952, 156); Не втримавсь [Артем], щоб не пожартувати з брата: — Та ти, бачу, служакою став (Головко, II, 1957, 535).
2. Жартувати якийсь час. — Доки схочу, доти пожартую, а докучить — далі помандрую… (Вовчок, VI, 1956, 267); Молодь вийшла у сад погуляти, поспівати та пожартувати (Мак., Вибр., 1954, 240); Надвечір часом наїжджали Сусіди.. Полихословить, потужити, Пожартувать собі гуртом (Пушкін, Є. Онєгін, перскл. Рильського, 1949, 60); // Жартуючи, залицятися до кого-небудь якийсь час. — Ходи, Гандзю, пожартую, Ходи, Гандзю, поцілую (Шевч., І, 1963, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 770.