ПОЖОВТІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до пожовті́ти. — Такий час, Кузьмо, настав, — одповідає [отець Миколай] його ж словами і підносить вгору три пальці з пожовтілими від тютюну пазурами (Стельмах, II, 1962, 300); // у знач. прикм. Темная діброва Стихла і мовчить; Листя пожовтіле З дерева летить (Щог., Поезії, 1958, 173); Він підійшов до самого краю кручі.. і сів на пожовтілий шпориш (Добр., Ол. солдатики, 1961, 103); Смерть.. вже наклала свій знак на пожовтіле обличчя льотчика (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 124).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 777.