ПОЖУ́ХЛИЙ, а. е. Який утратив блиск, яскравість, потьмянів (про барви, тони). Над рудим пожухлим степом пливло по вітру легке й прозоре «бабине літо» (Тулуб, В степу.., 1964, 156); // Який утратив свіжість, висох (про траву, листя і т. ін.). На горб почали сходитись вівці, скубучи пожухлу траву (Донч., VI, 1957, 368).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 778.