ПОЗБИТКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех. і без додатка, діал.
1. Познущатися. — Виглядає так, що я свої діти геть позбиткував, гірше як темний ворог (Стеф., Вибр., 1945, 146); — Ти ж бо нікого не позбиткував, не зганьбив! (Кол., Терен.., 1959, 17).
2. Завдати шкоди. — А тоді гляну на обсерваторію — аби хто не позбиткував! Най, кажу, і хлоп наш у руру дивитиметься, не все панам зорі стежити (Ю. Янов., І, 1954, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 804.