ПОЗВИКА́ТИ, а́ємо, а́єте, док.
1. з інфін. Звикнути робити що-небудь, поводитись яким-небудь чином і т. ін. (про всіх або багатьох). Вони [пересудливі жінки] вже, бачте, позвикали Скрізь по обідах куштувать (Гл., Вибр., 1951, 37).
2. до чого і з інфін. Звикнутися з чим-небудь (про всіх або багатьох). Люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі [Ониська з Василем], хіба вже дужче зчепляться, тоді тільки розводили (Мирний, І, 1949, 218); // також без додатка. Освоїтися з чим-небудь, пристосуватися до чогось (про всіх або багатьох). Бурлаки і бурлачки позвикали вже до такої страви й їли, аж за вухами лящало (Н.-Лев., II, 1956, 100); — Та хіба ж можна на такій воді жити? — Позвикали вже ми… (Гончар, Таврія, 1952, 29); // до кого і без додатка. Зжитися з ким-небудь (про всіх або багатьох). І так позвикали одно з другим [Галя з Івасиком], що як Параска.. не пускала Галі з свого двору, то коли не вона, то він цілий день пронишпорить коло тину (Мирний, IV, 1955, 95); Трактористи звали її своїм жайворонком. Справді, вони позвикали до неї, як звикають до жайворонка, що всю весну дзвенить їм над головою (Гончар, Дорога.., 1953, 12).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 806.