ПОЗОЛО́ТА, и, ж.
1. Тонкий шар золота або бронзової фарби, накладений на поверхню чого-небудь. Були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге — рама на йому з позолотою (Вовчок, VI, 1956, 244); За якоїсь півгодини Тася й Сачко сиділи в першому ряді колонного залу філармонії, що вабив око м’якими тонами мармуру й позолоти (Дмит., Розлука, 1957, 37); * Образно. Осінь. Сонячна, золота. Весь радгоспівський сад аж горить позолотою (Головко, І, 1957, 490); * У порівн. Тільки посмішка — мов позолота, осяває обличчя йому (Голов., Поезії, 1955, 100).
2. перен. Те, що зовні прикрашає, показує кого-, що-небудь у кращому вигляді, стані і т. ін., ніж це є насправді. В вас, живих, немало є турботи, А за те, що нас взяла війна, Нам не треба слави й позолоти, Тільки б дітям наші імена (Мал., Звенигора, 1959, 298).
3. Прикрашання чого-небудь тонким шаром золота або бронзової фарби. Починаючи з IX-Х ст. в Київській Русі широко застосовували техніку позолоти (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 419).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 825.