ПОЗІХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Однокр. до позіха́ти 1,2. Тільки оце стара було позіхне, Юрко вже й подушку підкладає їй під голову (Н.-Лев., III, 1956, 288); Собака голосно позіхнув і насторожено повернув голову в бік вулиці (Вільде, Сестри.., 1958, 29); Хто її [дочку] від лиха Бідну оборонить..? Батько? Позіхнула [мати] З думкою тяжкою І махнула слабо Хворою рукою (Граб., І, 1959, 211); Ще кілька кроків, і перед ногами мойого провідника позіхнула чорна безодня, прірва стрімкого, скалистого яру (Фр., II, 1950, 95); * Образно. І сонна вулиця знову позіхнула (Кос., Новели, 1962, 65).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 817.