ПОЗІХО́ТИ, о́т, мн. (одн. позіхо́та, и, ж.), розм. Те саме, що по́зіхи. Стрепенулась бурса; де ті й позіхоти поділися — аж очі засіяли: запахло роботою (Вас., І, 1959, 234); Став [Змій] на ганку позіхати — Аж гуде на вітах лист І здригається поміст. Розігнавши позіхоту, Змій загадує роботу (Перв., Райдуга.., 1960, 159).
◊ Позіхо́ти змага́ють (беру́ть) кого — те саме, що По́зіхи змага́ють (беру́ть) (див. по́зіхи). Тим часом запал [у Віті] проходив, і брали позіхоти (Вас., II, 1959. 200).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 818.