ПОКАЛАТА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. Сильно постукати. Як приходила здекуція [екзекуція], то ми з бабою ховалися у лози, мов від татар, а хату замикали. То ті здекутники [екзекутори] прийдуть, покалатають, покленуть та й.. далі [підуть] (Фр., І, 1955, 374); Походили [сторожі], покалатали в калаталки, поприходили додому та й полягали спати (Вишня, І, 1956, 416).
2. Подзвонити; забити у дзвін. Голова взяв дзвоника, покалатав ним, поставив той дзвоник на місце і вже потім звернувся до присутніх (Шиян, Баланда, 1957, 115); Мавпа часто спостерігала, як матроси б’ють у дзвін. Їй хотілось теж покалатати, але вона не могла дістати, поки там не поставили скриню (Трубл., II, 1950, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 14.