ПОКА́РА, и, ж., поет., книжн. Те саме, що покара́ння. Покари повної настав жаданий час! Не пощербився меч, і світоч не погас, Вершить свій правий суд свята людська скорбота! (Рильський, II, 1960, 221); «Пам’ятаєш Ленінград! Тільки вперед!» Це гасло, принесене з Балтики, котилося луною в лісі, як грізна покара (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 493); Сама [Мотя] була рада зустріти Ганну, до якої вже встигла звикнути, навіть полюбила її і ставилася до неї стримано лише в амбіції, в покару за виявлену нещирість (Коз., Сальвія, 1959, 123).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 15.