ПОКАТА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. перех. Повозити кого-небудь для розваги; катати якийсь час. Коли чоловік покатав її селом.., тоді цілком визнала перевагу власної автомашини (Ю. Янов., II, 1954, 167); — А мене за пораду на водоході вашому покатаєте… (Донч., VI, 1957, 39); Ми одповіли, що мати зараз приїздила на чотирьох конях і взяла спершу Володю покатать, а потім приїде й за нами (Збірник про Кроп., 1955, 14).
2. неперех., розм. Швидко поїхати, піти, побігти і т. ін. Він сів на повозку й покатав додому (Н.-Лев., III, 1956, 125); Зашуміло йому в вухах, і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях (Свидн., Люборацькі, 1955, 172); // Податися, рушити, відправитися куди-небудь. — Олександро Харитонівно! Я покину місце. Ми покатаємо в Петербург. Я напитаю там скарбову.. службу (Н.-Лев., V, 1966, 253).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 16.