ПОКЕПКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., з кого— чого, без додатка і рідко над ким-чим, розм. Док. до кепкува́ти. — Уряди-годи довелося мені з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся (Кв.-Осн., II, 1956, 163); Стась зрозумів, що з нього покепкували, і, щоб не дати підстав розцінювати це за свою поразку, поквитався жартом (Гур., Новели, 1951, 97); Вона не пропускала жодної нагоди, щоб покепкувати (Коз., Вибр., 1947, 38); Тільки тепер, побачивши, що Роман повалився від сміху на землю, Магда зрозуміла, що над нею покепкували (Збан., Між.. людьми, 1955, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 20.