ПОКЛЯКА́ТИ, а́ємо, а́єте, а́ють, док., зах. Стати, впасти на коліна (про всіх або багатьох). Не було кому тих дітей заходити, то вони припадуть до корови, пососуть її, поклякають коло матері та й плачуть (Фр., XIII, 1954, 426); Почав [Василь] проказувати молитву, всі познімали капелюхи, поклякали в сніг і почали з одної душі слати до неба щирі звуки молитви (Круш., Буденний хліб.., 1960, 337).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 33.