ПОКОЛУ́ПАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до поколупа́ти 1. Він обмацав, бормочучи, поколупані долотом двері, замок був цілий (Кол., Терен.., 1959, 332); Люди мовчки пройшли повз Супруна, який самотньо залишився стояти на межі, поколупаній його пальцями (Стельмах, II, 1962, 136); На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка (Кос., Новели, 1962, 144).
2. у знач. прикм. Вкритий тріщинами, заглибинами; потрісканий, поколений. Вона стала показувати пучкою навкруги: .. на долівку, що не була ні мазана, ані метена, на поколупаний припічок (Григ., Вибр., 1959, 313); Поколупаний циферблат, обкурений димом, Був схожий на рябе засмагле обличчя (Перв., І, 1958, 73).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 36.