ПОКО́РЧИТИ, ить, док., перех., перев. безос. Ви́кликати корчі; посудомити. Очі, мов у мертвого, дивляться і не бачать нічого; руки неначе судороги покорчили (Кв.-Осн., II, 1956, 95); — Треба, то хай сам пришвендяє до мене, — викрикнув [Бурмака]. — Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? (Загреб., Диво, 1968, 507).
Щоб (хай, неха́й, бода́й і т. ін.) поко́рчило кого, кому що — уживається як лайка. [Охрім:] А бодай тобі ноги покорчило, стара собака, і чого він причвалав? (Кроп., І, 1958, 150); Тобі мало було мого сала, так ти ще до людини пристав жувати, щоб тобі язик покорчило! (Тют., Вир, 1964, 144).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 38.