ПОКУВА́ТИ 1, ую́, ує́ш, док.
1. Кувати якийсь час (див. кува́ти 1). Насамперед мерщій просто з кузні послав [Юхим] Артема по Цигулю.. А сам тим часом покував іще трохи та й пошабашив (Головко, II, 1957, 282).
2. розм. Викувати багато чого-небудь. Куплю я золотця, покую крильця та полину та до матеньки [матінки] (Чуб., V, 1874, 748).
ПОКУВА́ТИ2, ую́, ує́ш, док. Кувати якийсь час (див. кувати2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 54.