ПОКУДО́ВЧЕНИЙ, а, е, розм. Дієпр. пас. мин. ч. до покудо́вчити; // у знач. прикм. Його борода, видко, давно не бачила гребеня ані ножиць і стриміла покудовчена, мов розруйноване дроздове гніздо (Фр., І, 1955, 275); Хівря без корсета, .. білоголова, з покудовченим волоссям, без хустки, з ясними очима (Григ., Вибр., 1959, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 54.