ПО́КІЛЬ, присл., спол., розм. Те саме, що по́ки. А покіль що — повернем річ на Квіти (Гл., Вибр., 1951, 63); [Олекса:] Дівчатам покіль що нічого не кажіть, а то і гульня буде смутною (Вас., III, 1960, 15); — Їж, покіль є що їсти! (Коцюб., І, 1955, 138); Цар йому на тому слові: «А ходіть, покіль здорові!» (Перв., Казка.., 1958, 33); Ти [Янка Купала] будеш жить, покіль твої пісні Лунатимуть над рідною землею (Криж., Срібне весілля, 1957, 66); Ой стій же ти, коню, Та не тупай ногою, Да покіль поговорю Да я з рідною сестрою! (Нар. лірика, 1956, 320); Їм я квашу солоденьку; Здумав загадку стареньку; Покіль другу скомпоную — Розгадайте перше цюю (Гл., Вибр., 1951, 206).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 24.