ПОЛЕ́ГЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до полягти́. Не доходячи до головних воріт, ми спинилися віддати шану полеглим тут чеським патріотам (Ле, В снопі.., 1960, 196).
2. у знач. прикм. Який поліг (про трав’янисті, злакові рослини). Мокрина сіла на човні, вхопила весло, одіпхнула ним полеглий очерет (Н.-Лев., II, 1956, 239); У колгоспах і радгоспах, де виявилися полеглі посіви, комбайни і рядкові жатки обладнали спеціальними пристроями (Хлібороб Укр., 8, 1969, 2).
3. у знач. прикм. Який загинув у бою; загиблий. Непорушно лежать по степу полеглі герої (Гончар, II, 1959, 443); // у знач. ім. поле́глі, лих, мн. Люди, що загинули в бою. Розжареними очима шукала [Марта] його в списках ранених і полеглих (Кобр., Вибр., 1954, 209); Усе було: і купи цегли, І міни, і колючий дріт. Руда від часу кров полеглих, І у живих — солоний піт (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 15); Книга Гончара [«Прапороносці»] увібрала в собі все, чим кожен з нас жив, відчуваючи біль і скорботу за полеглими, ні з чим не зрівнянну радість бути визволителем (Рад. літ-во, 4, 1968, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 62.