ПОЛИСІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до полисі́ти. Його зустрів молодий ще, але передчасно полисілий чоловік (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 301); // у знач. прикм. * Образно. Іван легко йшов угору.., забирався все вище й вище, аж на самісіньке полисіле тім’я гори (Кол., Терен.., 1959, 294).
2. у знач. прикм. Не вкритий рослинами; голий (у 3 знач.). Схилами високих полисілих гір мріють в одвічному спокої смерекові ліси (Кол., Терен.., 1959, 299).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 69.