ПОЛО́ХАТИ, аю, аєш, недок., перех. Вселяти страх кому-небудь; лякати. [Молодиця:] Тьфу ти, нечиста сила! Злякав — насилу на ногах вдержалась; тиняється скрізь.. та людей полоха (Вас., III, 1960, 25); Він, обіп’явшись білим простирадлом та ставши на сукуваті диби-ходулі, ішов по садках полохати закоханих (Гончар, IV, 1960, 79); // Вселяти занепокоєння, хвилювання. Нічого не трапиться зі мною, мамо. Ти просто сама себе полохаєш (Кочура, Зол. грамота, 1960, 36); // Лякаючи кого-небудь, примушувати схоплюватися з місця, тікати, кидатися врозтіч і т. ін. Закинули рибалки сітку, одпливли вгору й почали бовтами полохать рибу (Н.-Лев., І, 1956, 60); Дівча бігло босими ноженятами навпростець по ріллі і полохало перед собою галич (Панч, В дорозі, 1959, 48); Князі та бояри лови для своєї втіхи влаштовують, а смердів женуть у ліс, щоб диких кабанів полохали та до мисливців гнали (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 274); * Образно. — Вони почнуть сміятися, гордувати нами, а се — тільки буде полохати наше щастя (Мирний, III, 1954, 244).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 99.