ПОЛУМ’ЯНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Яскраво горіти; палати, палахкотіти. Бува єдина мить.. Наплине вибухом, зітре і межі, й грані, І винесе тебе в простори на світанні, Обпалить, як вогонь, щоб сам полум’янів (Мал., Полудень.., 1960, 87); * Образно. І тоді народжується вдячність до предків, і любов до Батьківщини полум’яніє в серці з особливою силою (Довж., III, 1960, 74) // Яскраво світити; сяяти. Мороз пече,.. сонце полум’яніє, по-зимовому низько стоячи над горою (Ю. Янов., І, 1958, 606); * Образно. Ім’я Леніна вічно полум’янітиме на революційних прапорах народів усього світу (Рад. Укр., 23.IV 1959, 1); // Набувати кольору полум’я, вогню; червоніти (про небо, частину обрію, де заходить сонце і т. ін.). На сході полум’яніло небо, край землі загорався червоним вогнем (Кочура, Зол. грамота, 1960, 283); Полум’янів захід. Красиво заходило сонце (Грим., Незакінч. роман, 1962, 120).
2. перен. Виділятися яскравим червоним кольором. У вазах, оздоблених українським орнаментом, полум’яніють червоні гладіолуси (Веч. Київ, 30.VII 1957, 4); // Вкриватися рум’янцем, червоніти від збудження, ніяковості і т. ін. Марія співчутливо дивиться на обличчя дівчини, що полум’яніє чи то від спалахів вогню, чи то від обиди (Руд., Остання шабля, 1959, 46).
3. Виділяти багато тепла, дуже гріти; пашіти. Сонце застигло на небі; воно полум’яніє страшною мертвою спекою (Донч., II, 1956, 277).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 102.