ПОМАНИ́ТИ, маню́, ма́ниш, перех. і без додатка. Док. до мани́ти. Цибулько знову розплющив очі, поманивши до себе поглядом комісара (Кучер, Чорноморці, 1956, 281); У перерву Максим Сергійович пальцем поманив Івана Залізняка (Собко, Звич. життя, 1957, 32); Були.. дядьки та тітки.., та ті за двором жили, а туди заходили тільки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками (Мирний, IV, 1955, 293); Поманили мене вогники на Донецький край, поманили та й затримали, — пишу матері: «Прощай!» (Рудь, Дон. зорі, 1958, 17); Пестила [Маланка] мрію про землю, а земля встала проти неї.. Як марево поманила і як марево щезла (Коцюб., II, 1955, 105); Чи захоче Тоня із ним дружити? Чи тільки так поманить, полегковажить та й майне далі? (Гончар, Тронка, 1963, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 113.