ПОМИ́ЛУВАТИ, ую, уєш, док., перех.
1. Простити кому-небудь провину, виявити поблажливість до когось. Краще десять винних помилувати, ніж одного невинного покарати (Укр.. присл.., 1963, 145); Її серце чує, що, коли син прийде, припаде до ніг старого, повиниться у всьому, — батько і помилує, і пожалує (Мирний, IV, 1955, 42); Ганні здалося, ніби в голосі його вже звучить прохання помилувати, простити (Собко, Справа.., 1959, 206); // Виявити жалість, милосердя до кого-небудь. — Не плач, голубко; проси пильніш.. пана справника; він помилує; може, зоставить Левка дома (Кв.-Осн., II, 1956, 269); Розмазуючи кров на обличчі,.. Кирило заголосив так, ніби він ховав оце одразу весь рід свій: — Ой, помилуйте, помилуйте, пожалійте (Кос., Новели, 1962, 188).
◊ Бог (госпо́дь) поми́лував — кому-небудь пощастило, вдалося уникнути чогось неприємного. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить,Та бог помилував… (Шевч., І, 1951, 397).
2. Відмінити або пом’якшити кару, до якої присуджений обвинувачений. [Фортунат (пошепки):] Стривай, добродію… [Семпроній:] А що? [Фортунат:] Та… теє… чи суд помилував би..? (Л. Укр., II, 1951, 477); Вмираючому завжди кажуть, що він видужує, а засудженому до страти, що його помилують (Тулуб, В степу.., 1964, 46).
3. у знач. вставн. сл. поми́луй, поми́луйте, розм. Уживається для вираження незгоди, заперечення у знач.: та що ти (ви). — Помилуйте! — йому Ягнятко каже, — На світі я ще й году не прожив (Гл., Вибр., 1951, 40).
ПОМИЛУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех.
1. Док. до милува́ти 1. — Ходи, тебе я помилую, Прижму до серця — поцілую… (Котл., І, 1952, 145).
2. Ми́лувати якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 119.