ПОНАВИСА́ТИ, а́є, а́ємо, а́єте, док.
1. Нависнути (про якусь кількість чого-небудь). — Я часто вже крізь тин очима попасав, Який чудовий плід там скрізь понависав (Фр., XIII, 1954, 377); Джеря був сивий, аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі (Н.-Лев., II, 1956, 262); // чим. Звісити багато чого-небудь. Великі дерева понависали над їм [ним] своїм кудлатим чорним гіллям (Гр., II, 1963, 253).
2. Тримаючись за що-небудь, повиснути (про багатьох). Черниш.., виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього. Вони понависали довкола бортів, мовчки захлинаючись водою (Гончар, III, 1959, 352); Дівчата понависали на воротях.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 141.