ПОНУКА́ТИ, а́ю, ає́ш, док., перех.
1. Певними вигуками, ударами примушувати тварину швидше йти або бігти. Тисячі погоничів, панської челяді голосними криками понукали коней (Кач., II, 1958, 459); Тоненьким голоском він понукає собаку, і той летить стрілою (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 106); // Заохочувати кого-небудь робити щось.
2. до чого. Бути поштовхом до якої-небудь дії, вияву чогось. Попри здобуте, тверезо важимо собі ряд проблем, що нині на Закарпатті не можуть не хвилювати письменницький загал, не понукати до серйозних роздумів (Літ. Укр., 7.Х 1969, 2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 166.