ПОНУ́РА, и, ч. і ж., розм. Похмура, мовчазна людина. За сими йшли [у пеклі] святі понури, Що не дивились і на світ (Котл., І, 1952, 128).
Ходи́ти пону́рою — бути мовчазним, похмурим. Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий (Вовчок, I, 1955, 144).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 166.