ПООБІЦЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док., перех., з інфін. або спол. що і без додатка. Дати обіцянку кому-небудь зробити щось або дати що-небудь. Пообіцяти одному, а дати другому — це не личить (Мирний, V, 1955, 412); Нарешті Катруся якось втихомирилася та й пообіцяла прийти на вечорниці (Кобр., Вибр., 1954, 135); Вже кілька днів, як дідусь пообіцяв мені, що візьме з собою в ліс по тички (Томч., Готель.., 1960, 66); Бенедикт пообіцяв двадцять гривень тому, хто знайде або викаже Людомира (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 124); // Запевнити когось у здійсненні чого-небудь; висловити передбачення про здійснення чогось. — Від чого помер мій тато? — поцікавився Геннадій. — Зараз проясниться! — пообіцяла жінка неприязно (Вол., Місячне срібло, 1961, 119); — А я, може, їх [внуків] і не дочекаюся. — Дочекаєшся! — пообіцяв батько (Стельмах, II, 1962, 345); // Висловити погрозу. — До командира веди, бо так гранатою і торохну, — пообіцяв Чумаченко (Тют., Вир, 1964, 312); Келембет спробував запитати його про стан здоров’я — Мехтодій Мехтодійович послав його к чорту й пообіцяв послати ще далі (Ю. Янов., II, 1954, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 170.