ПОПА́ЛЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до попали́ти. — А я [зірниця] люблю людей. Я кроплю їх садки та ліси росою, поливаю попалені сонцем поля (Н.-Лев., IV, 1956, 9); Приложив він її [пляшку] до своїх попалених снагою, замазаних кров’ю губів та дудляв нахильці, як воду (Мирний, І, 1949, 284); // попа́лено, безос. присудк. сл. Степові маєтки, в яких минало її дівоцтво, попалено, розграбовано (Гончар, II, 1959, 212); // у знач. прикм. Скавучання губної гармонії моторошно розносилось над попаленими дворищами (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 193); У нього всього й речей було — одна стара попалена рукавиця з овечої шкіри (Збан., Єдина, 1959, 62); Підсідає [Катерина] до дівчат та жінок-археологів, що розморено дообідують, червоніючи своїми попаленими хребтуватими спинами (Гончар, Тронка, 1963, 276).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 181.