ПОПЕКТИ́, ечу́, ече́ш, док., перех.
1. Ви́кликати опіки або відчуття болю від вогню, чого-небудь гарячого, їдкого, пекучого. [Xристан:] Раз пожар у них був трапився, то я руку дуже був попік, тушивши (М. Куліш, П’єси, 1960, 149); Ліна якось вхопила стружку в нього з-під ніг, а вона виявилась така гаряча, що аж пальці попекла (Гончар, Тронка, 1963, 179); *У порівн. Мотря взяла чарку, ледве промовила кілька слів, дуже швидко притулила чарку до губ і ще швидше її одвела, неначе губи чаркою попекла (Н.-Лев., II, 1956, 281); // у сполуч. із сл. смага. Викликати сухість і шершавість губ (про внутрішній жар, спрагу). На устах чорно — смага попекла (Мирний, IV, 1955, 76); // у сполуч. із сл. кропива. Те саме, що пожа́лити. Якби на кропиву не мороз, то б вона людей попекла (Номис, 1864, № 3820); Ускочила у кропиву та й ніженьки попекла (Сл. Гр.).
2. Знищити спекою посіви, городину і т. ін. Недорід у нас: нічого Поле не дало; А коли й зійшло у кого, — Сонцем попекло (Щог., Поезії, 1958, 401).
3. Спекти багато чого-небудь (про вироби з тіста, страви з м’яса і т. ін.). — Побила кочергою горшки на полиці, а далі давай різати пасинкові курчата: половину поварила, половину попекла, пообідала собі та й кажу пасинкові: .. «Щоб ти вибирався з хати під три чорти…!» (Н.-Лев., II, 1956, 21); [Ганна:] Паски сама попекла, свекруха й за холодну воду не взялася (Кроп., II, 1958, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 184.